Нові господарі Стебника заходилися розвивати промисловість. Головна увага тепер приділялась каїніту. У 1921 році інженер АТ «ТЕСП» п. Герман після детальних підрахунків переконав тодішнє керівництво підприємства в необхідності збільшення видобутку каїніту як мінерального добрива. Того ж року фірма відновила оренду соляного рудника в Стебнику на 40 років.

   На той час калійна промисловість Польщі переживала фінансові труднощі. Отож польський уряд, залишаючи за собою монополію за солеварною промисловістю, охоче віддав в оренду акціонерному підприємству процес видобутку каїніту. Правда, саме підприємство через відсутність необхідних капіталовкладень перебувало на грані банкрутства. Однак згодом в його капітал почали вливатися інвестиції американських фірм. Завод ожив.

   У 1922 році до складських приміщень «Саліни» підвели залізничну вітку, що з’єднала завод з головню колією. При цьому неподалік заводу було збудовано гарний будинок залізничної станції з написом на латині «Stebnik-Saliny». Цей будинок простояв до серпня 1944 року й був висаджений в повітря відступаючими німцями. На шахті запровадили нове, тепер вже електричне устаткування, й видобуток каїніту з року в рік різко зростав.

   Так, якщо в 1923 році в Стебнику було добуто лише 9400т. каїніту, то в 1924 його видобуток становив 17 700т., в 1925р – 59 500т., в 1926 – 74 600 т., 1927 – 104 200т., в 1928 – 124 700т.  До 1932 року каїніт продавався в сиромеленому вигляді на два сорти. Перший сорт містив у собі 12 % окису  кальцію (К2О), другий сорт – 10% окису кальцію.

   У 1929 році з метою випуску збагаченого мінерального добрива в Стебнику почали використовувати різновид калійних солей – лонгбейніт, для чого  було розпочато будівництво  переробної фабрики. Здали її в експлуатацію в 1932 р..  Тепер на калійному заводі випускали концентрат під назвою «Калімаг», що містив у собі 19-процентний окис калію. В перший рік свого існування фабрика виробила 154т. калімагу, в 1935 – понад 5 тис. тонн.

   Воду для технологічного процесу брали не лише з ріки Солониці, а й з повноводної криниці, що була за селом, на так званому колпецькому полі «Дворище». А що знаходилась вона на узвишші, то її вода самоходом йшла трубами на фабрику. Ще сьогодні стоїть ця криниця поміж високими багатоповерховими будинками й не раз виручає людей, коли трапляються негаразди з центральним водогоном.

   До 1934 року на копальні була своя невелика електростанція, що працювала на нафті. Тепер подали промисловий електрострум силою 15 квт., який надходив з набагато потужнішої електростанції в Бориславі. У зв’язку з цих спорудили підстанцію з двома силовими трансформаторами. Було змонтовано новий шахтний копер, встановлено нову витягову машину, збудовано два млини для переробки соляних порід та хімічну лабораторію.

   З 1930р. на території копальні почалось будівництво житлових будинків для службового персоналу. Невдовзі у виробничі та житлові приміщення було проведено природній газ. Поява  промислового електроструму та природного газу в значній мірі сприяла розвитку виробництва.

Однак світова фінансово-економічна криза кінця 20-х та початку 30-х років 20-го ст.. відчутно вдарила по виробничій діяльності акціонерного товариства «ТЕСП». У 1932 році виробництво солі припинилось, а видобуток каїніту покотився вниз. В тому ж році його добули лише 62 100 т. Правда, після кризи його стали добувати щораз більше, і в 1938 році добули 132 900 т.

   Варто зазначити, що на заводі видобуток і переробка калійної та кам’яної солей здійснювались на основі передової на той час технології. Як вже згадувалось, для видобування солі із соляних глин використовувався метод підземного вилуговування. Для того, щоб підприємство виживало та успішно працювало в умовах конкуренції та ринкових відносин, необхідно було випускати лише якісну продукцію. В зв’язку з цим на заводі було розроблено науково обґрунтовану виробничу концепцію, яка передбачала :

·         селективний (вибірковий) видобуток руди в залежності від її виду та якості,

·         підземне вилуговування солі,

·         збагачення руд в залежності від їх виду та з найменшим їх розчиненням,

·         переробка розсолів, що утворилися,

·         термічний розклад збагачення  каїніто-лонгбейнітових руд.

Завдяки цій концепції та передовій технології завод випускав високорентабельну та конкурентоздатну продукцію. Її  виробництво було екологічно чистим.

   Поруч з працею на калійному заводі  та підпільним індивідуальним виварюванням солі з її подальшим збутом головною справою  більшості стебничан залишалась робота на землі. Грунти навколо Стебника не славились своєю родючістю. На них вирощували в основному жито,  овес, ячмінь, картоплю,льон та всяку городину. Пшеницю почали сіяти вкінці тридцятих років, коли завезли відповідне добриво – бельгійську томасину.

   Основною тягловою силою в сільському господарстві були коні та воли, а бідніші верстви населення користувалися навіть коровами. Останні воли  в Стебнику були в господарстві Стечкевича Сеня приблизно до 1936 року.

   В умовах приватної власності земля була товаром, який куплявся й продавався. Основною одиницею виміру земельної площі в ті часи був морг. В різні історичні періоди його співвідношення до гектара не було однаковим. Після 1919 року в новоствореній польській державі було запроваджено морг, що дорівнював 0,5599 га.

   Кожен порядний стебничанин складав копійку до копійки, аби прикупити до свої землі ще один морг поля. Адже в сім’ї було багацько дітей, а кожній дитині треба було дати якийсь посаг. Певна річ, що найкращим посагом вважалась земля. Як і всяка нерухомість, вона була стабільною валютою під час економічної кризи та інфляційних злетів. До заможних стебницьких родин, що працювали на Саліні й могли собі придбати більше землі, належали : Зубрицькі, родом з Коломиї;  Шашкевичі, родом із Старої Солі; Рачинські, родом з с.Тустановичі, що біля Борислава; Ілики, родом із с.Болехівці, Старосольські, родом з Ярослава, а також сім»ї деяких корінних стебничан – Стечкевичі, Вариводи, Івасівки та Пужаківські.

   Найбільшим землевласником в Стебнику вважався Микола Терлецький, родом з с.Тустановичі. Там він розбагатів за рахунок надання в оренду земельних ділянок, на яких велись розробки та видобуток нафти. В Стебнику його називали не інакше, як дідич, що означало багач. Після приїзду до Стебника на Болоні, при шляху до Трускавця він збудував великий кам’яний будинок та цілий господарський комплекс. Неподалік свого обійстя, за річкою Солоницею, він перекрив невеликий потік і на його греблі заклав водяний млин. З появою на Саліні бориславського електроструму механізми млина приводились в рух з допомогою електродвигуна. Мав М.Терлецький і свій став, що його  було викопано обабіч Трускавецького гостинця. На воді красувались новенькі човни, затишок строювали насаджені древа. Сьогодні, ніким не доглянуте, це водоймище перетворилось на жалюгідну брудну калабаню.

   Старожитці села повідають що неподалік ставу, на півшляху до Трускавця, було якесь дивне місце, де з подорожніми траплялись лихі пригоди. Одного там грім уб’є, другого раптова болячка доконає, третій спіткнеться та заподіє собі шкоду. Отож вирішив М.Терлецький на цьому місці, при самій дорозі, збудувти кам'яну капличку і встановити в ній  образ св.Миколая - Чудотворця, аби той боронив люд від всякого зла.

   Так від тих же старожилів дізнаємось про страшну пригоду, яка сталась поблизу цієї споруди. Було то в 20-х роках. На той час  польська влада зобов’язувала кожного господаря села відробляти  повинність  щодо ремонту шляхів. Отож сільчани цілими родинами виходили лагодити гостинець. Якогось дня до групи стебничан, що впорядковували шлях саме навпроти каплички, підсів перепочити місцевий гайовий (лісник). Свою рушницю поклав він на землю, завів з людьми розмову і не помітив, як один із сільчан, якийсь нахабний молодик, із цікавісті взяв зброю в руки, розглядаючи її, підійшов до каплички і став цілитись в образ святого. Ледве скрикнув гайовий, що рушниця набита, як в ту ж мить пролунав постріл і молодик  із зойком впав додолу. Виявилось, що куля поцілила в серце св.Миколая, а відбившись ві стіни, смертельно поранила самого стрільця.

   При радянській владі  деякі партійні чиновники та всякі деградовані людці не раз намагались знищити капличку, чинили над нею наругу, збиткувались. Якийсь час вона стояла сплюндрована. Можливо, через те на тому місці ожили «темні» сили, і знову побливу каплички стали гинути люди, тепер вже під клесами автомашин.

Цікава також доля сім'ї Миколи Терлецького. Треба сказати, що його дружина Марія була з родини відомого на Дрогобиччині адвоката  Івана Кобилецького. Її брат працював економом на господарстві свого швагра, а сестра завідувала його млином. Мали Терлецькі 3 дочки. Найстаршу з них, Стефанію, було віддано заміж за дрогобицького адвоката Соневицького, а наймолодшу, Ольгу – за Ярослава Валюха, сина трускавецького священника Івана Валюха. Ярослав набув фах інженера і після смерті тестя перейняв його господарство, яке ще більше розбудував. Якийсь час Я.Валюх був стебницьким війтом і користувався глибокою пошаною серед мешканців села. В 30-х роках він став першим в Стебнику власником легкового автомобіля.

   Дав Бог Миколі Терлецкому та його сім'ї багатство, та не дав здоров'я. В 1913 році померла його дружина Марія. Було їй лише 32 роки. За нею через десять років відійшов і сам Микола. Мав він тоді тільки 53 роки. Через чотири роки по смерті батька в двадцятирічному віці померла середуща дочка Євгенія, будучи ще незаміжньою, а в 1938 році – наймолодша дочка Ольга, дружина Я.Валюха. Було їй лише 28 років. Поховані всі Терлецькі в двох великих родинних склепах на старому цвинтарі, при самій дорозі.

   В 20-30 роках лише незначна частина українців в селі почала займатись торгівлею або, як тоді говорилось, гендлювати. У цій царині повністю домінували поляки  та жиди, які утримували в селі невеликі крамнички  та шинки, що їх називалось німецьким словом «кнайпа». У той час на території Стебника було 18 крамниць (з них 10 жидівських, 8 польських), де продавався мішаний крам, 3 м’ясні ятки (з них 2 жидівські, 1 українська), 4 тютюнові крамниці або, як їх тоді називали, «трафіки» (з них 3 жидівські, 1 українська), 4 шинки (3 жидівські, 1 польський). На території Саліни  знаходилась ще одна крамниця під  назвою «Конзум», що з німецької мови означає – споживчий кооператив.  Вона обслуговувала робітників цого підприємства.Тут робітники могли придбати крам як за готівку, так і в кредит, сума  якого пізніше  вираховувалась із їхнього заробітку. В інших крамницях теж можна було придбати  крам в кредит, правда на невелику суму. В міру посилення процессу полонізації місцеве населення щораз частіше вживало польське слово «скеп» замість українського слова «крамниця».

   Розподіл праці в тогочасному Стебнику не обмежувався вищезгаданими видами занять. Деякі стебничани спеціалізувались на окремих ремеслах, що були їх головними  або допоміжними засобами для прожиття. Так, М.Варивода та Й Івасівка займались ремонтом годинників, М.Варивода, І.Орсуляк та Й.Соболь – бляхарством, А. Винницький, М.Лазурко, Р.Лабовка, І.Шашкевич, німці Амбрустер та Найбекер – ковальством,  Й.Гориславський, М.Солецький, А.Винницька, А.Дмитрів – кравецтвом, Ф.Качала, М.Кісера, С.Мотика – шевством. С.Івасівка, М.Мороз були добрими пічниками, М.Орсуляк виготовляв упряж для коней, М.Іваник робив вози, Й.Балабух та П.Крвавич були сільськими цирульниками ( в ті часи їх називали польським словом «фризієр»). М.Монастирський та Ст.Губицький будували дерев’яні хати, М.Пилипів та К.Сирватка мали також причетність до певного роду будівництва як грабарі заробляли собі на хліб тим, що копали могили на цвинтарі. М.Антоник прокладав дерев’яні мости через річку Солоницю,  поляк Б. Мілян та ціла родина Івасівків з Болоня різали худобу та виготовляли смачні м’ясні вироби, М.Жагаляк, С.Андріяшин, П.Лазурко, І.Стечкевич та Ф.Олексишин столярували, а С.Івасівка та А.Фесяк  підробляли на весіллях музикою. Сажу з коменів вимітав Р.Олексин (сажотруса тоді називали старим словом «коминяр»). Жид на прізвисько Монашко заснував невеличку цегельню, що знаходилась за селом, в Млинищах, де зараз обійстя М.Кутельмаха. А його одновірець Вольф  нарізав скло. Німець Біш робив невеличкий бізнес на тому,що давав на прокат велосипеди, а його земляк Лемінгер пік на продаж хліб. Ф.Лавриківський та П.Стецишин виконував роботу присяжних, що час від часу ходили вулицями села, трубіли в трубку і доводили своїм односельцям розпорядок влади.

   Проживали в селі свої патентові медики та знахарі. Жид Грубер був лікарем (тоді вживалось слово «дохтор») від усіх хворіб. Місцевим ескулапом-самоуком був Степан Купчин, котрий майстерно справляв вивихи ніг та рук і вправно ставив банки. Пологи приймала акушерка полячка Марія Баліцка. Бідніші жінки звертались до народної цілительки жіночих хвороб Марії Онисько, на прізвисько Козавчка, і через її непрофесійність часто завдавали непоправної шкоди своєму здоров’ю, а то й життю.              Марта Левицька спеціалізувалась на виливанні олова і знімала з людей всякі психічні стреси. Ліки для хворих продавав жид-аптекар (прізвище його не збереглося)

Не була без  шматка хліба й місцева ворожка Магда Товкач або,  як її в селі називали, просто Магда. Вона могла напророчити майбутнє. Але за його здійснення відповідальності не несла.