В сон довгий, без пробуди,

І сонно йшли сновидами

Під батогом огиди.

Б.Лепкий.

   17 серпня 1772 року, після першого розподілу Польщі між Росією, Прусією та Австрійською імперією, галицькі землі опинились під владою останньої. Як показав подальший розвиток подій, крах ненависної польської Речі Посполитої і загарблення  Галичини троном Габсбургів, з одного боку мали для нашого народу  певне позитивне значення. В значній мірі послабився національний гніт, позаяк Австрія на перших порах панування на землях колишньої польської держави головним своїм ворогом вбачала поляків і намагалась в якійсь мірі загравати з місцевим українським населенням.  Так, імператриця Марія-Тереза та імператор Йосифа 2-й, будучи представниками так званого освіченого абсолютизму, здійснили низку прогресивних на той час реформ. Вони врятували домінуючу на Галичині українську  католицьку церкву від польської шляхетської сваволі, зрівняли її в правах з польською – римо-католицькою. Відтепер українська католицька церква отримала назву греко-католицька. Австрійський уряд багато сприяв освіті наших священиків. Тепер вони могли навчатись навіть у Віденському університеті та в одній із віденських духовних семінарій. А в 1783 році для наших священників засновано першу  духовну семінарію у Львові. В 1808 році з дозволу Відня відновлюється Галицька метрополія.

   Було здійснено деякі демографічні зміни і в економічному житті галичан. В 1777 році наших священників звільнили від феодальної повинності, а в 1781 році селянам скоротили панщину до 2-3 днів на  тиждень. Панам заборонили змушувати селян відробляти панщину у  вихідні та святкові дні. Починаючи з 1782 року, наші селяни дістали право вільно одружувати своїх дітей та посилати їх вчитись грамоті або якомусь ремеслу. На початку 19 ст. від кріпаччини було звільнено й  українських дяків.

   Незважаючи на це, Австрія в своїй колоніальній політиці не зрікалась головного постулату – тримати наш народ в темряві та покорі, аби мати з нього чим більший зиск. Життя стебничан в ті часи залишалось вкрай важким. Народ здебільшу  жив в кіптявих курних хатах-ліп´янках. Дещо заможні стебничани мали домівки з димоходами. Всі хати були покриті соломою у вигляді двох зв´язаних снопів, котрі називалися китицями.  Такі хати часто ставали легкою поживою для пожеж, що могли іноді знищити півсела, а то і більше. Тогочасна будівля складалась в основному з однієї кімнати та сіней. Нерідко до сіней примикали господарські приміщення та стайня, що знаходились під  одним дахом. Посеред кімнатb, як звикле, стояла велика піч з припічком, де в холодну пору вкладалась спати вся сім´я.

   Приблизно 95 % від усього українського населення Галичини були незаможні селяни. Попри солеваріння, яке було допоміжним ремеслом стебничан, їх основним заняттям була важка хліборобська праця. На соляній копальні працювала лише невелика кількість працездатного населення села. Та й цій горстці людей доводилось виконувати лише найважчу та найбруднішу роботу. Кваліфікованими робітниками були австріяки, поляки та чехи.

   Тяжким тягарем для місцевого населення була рекрутчина. Бо в австрійській армії доводилось служити по 10-15 років. Траплялись випадки, що матері проколювали своєму маленькому хлопчику око, аби врятувати його від непосильної військової служби.

   Фізично виснажлива праця, злидні, неписьменність та політична затурканість в умовах відсутності своєї заможної еліти (вже не кажучи про державність), робили життя наших людей вкрай безпросвітнім.

   Малочислена   галицька  інтелігенція через брак національної свідомості цуралася своєї рідної мови, а розмовляла здебільшого польською. Українська мова, будучи засміченою полонізмами впереміш з німецькими словами, існували лише в розмовному варіанті як засіб спілкування простого народу.

  Та наші предки не падали духом. Вони гуртувалися навколо греко - католицької церкви – єдиного тоді центру культури та суспільного життя на теренах Галичини. Саме завдяки цій церкві наш народ в складних історичних умовах зберіг свою самобутність, не асимілювався й не розчинився ні в польському, ні в австрійському середовищах.

   Перша згадка про церкву в Стебнику відноситься до 1507 року. Споконвіку була то церква Різдва Пресвятої Богородиці. Відомо, що до 1787року вона знаходилась на Кирилівці, над річкою Солоницею, де сьогодні розміщені житлові будинки Т.Соболя, М.Шашкевича та Т.Зубрицького. Біля церкви була дерев´яна дзвіниця. Збудована в 1729 р.

   Тут же, напроти храму, стояла плебанія священика. Церковна будівля була дерев´яною і за невідомих обставин згоріла. Тоді стебницька громада під керівництвом Дрогобицького деканату, очолюваного Василем Гусаківським, вирішила купити в с.Тустановичі, що біля Борислава, дерев´яну церкву, збудовану в 1780 році на кошти власника цього  села графа Остророга. В цій церкві знаходились мощі св.. Миколая. Кажуть: купивши церкву, стебничани її розібрали і за ніч возами перевезли в соє село. Чому вночі? А тому, що надворі стояла гаряча весняна пора, вдень всі працювали в полі. І тоді стебницькі газди постановили зібрати з усього села вози і за ніч перевезти розібрану церковну будівлю. Однак збирати нову церкву на згарищі не захтіли, а вибрали для неї інше місце – на горбку, неподалік розташування сучасного церковного храму. Сталося це 22 травня 1787 року.

   На новій церкві встановили кований хрест, а в середині помістили привезені з с.Тустанович мощі св.Миколая, свято якого в цей день стали відзначати щороку. Проіснувала ця церква 167 років. На протязі цього часу її неодноразово добудовували та реставрували. Поруч з новим храмом розмістили дерев´яну дзвіницю, яку було перевезено з попереднього місцерозташування згорілої церкви. Стоїть вона по сьогоднішній день як пам´ятник нашої сивої давнини.