–
Пане Олегу, вітаю Вас. Отже, ми говоримо сьогодні про роль громадського
руху в Україні. Як би Ви оцінили його, і наскільки він є дієвим у
площині державотворення?
–
Я можу сказати, що разом із моїми однодумцями ставлюся доволі критично
до оцінювання розвитку громадсько-політичного життя в Україні, яке
наповнене якимись негативними відголосками. Безперечно, є багато
проблем і їх потрібно вирішувати, але, тим не менше, ми оцінюємо
пройдений шлях саме в громадському секторі як позитивний. Бо
громадський рух наприкінці 1980-х років спричинив до того, що в 1991
році була проголошена незалежність України. Саме громадський рух, а не
якісь інші суспільні формації, приклався до того, що у 2004 році нація
змогла самоствердитися під час подій, які зараз вже називаються в
історичному ракурсі Помаранчева революція. На нашу думку, за потужним
громадським об'єднанням і за громадським рухом майбутнє України. І
пов’язано це в першу чергу з тим, що партійно-номенклатурна чи
партійно-олігархічна система, яка зараз процвітає в Україні, фактично є
загрозою для державності і за своєю суттю антинародна, антинаціональна.
Тому реальною альтернативою у такій ситуації, є, як на мене, об'єднання
громадян не через політичні партії як інструмент у руках впливових
олігархів, а через громадські організації, громадський рух, який
повинен сказати своє слово в житті суспільства.
«До світла воскресіння крізь терни катакомб» - під такою
назвою Інститут історії Церкви презентував виставку, присвячену 20-й
річниці легалізації Української Греко-Католицької Церкви (1989-2009).
Відкриття відбулось 18 грудня в Українському Католицькому Університеті
Дев'ятнадцять виставкових банерів охоплюють історію УГКЦ в період з
1939 по 1991 роки: процес ліквідації, десятиліття підпільної діяльності
в умовах репресивної радянської політики і насаджування атеїзму, період
боротьби за легалізацію і перші події з життя вже відродженої Церкви.