70 років тому на Західну Україну накотилася нова, найпотужніша хвиля більшовицьких репресій

Передчуваючи свою неминучу втечу, «визволителі» масово кидали до тюрем усіх, хто насмілювався хоча б словом запротестувати проти нових порядків. Тисячі українців потрапили за грати тільки тому, що не приховували свого ставлення до нового ладу...

Cімдесят років тому ці люди доживали свої останні дні в переповнених камерах тюрем у Галичині, на Буковині та Волині. 3 початком війни, у червні 1941 року, більшість цих заарештованих по-звірячому закатовано. Уникнути смерті вдалося одиницям.

«Ким були ті люди? Чи справді вони становили загрозу радянській владі?» — запитали ми виконувача обов’язків керівника Центру дослідження визвольного руху історика Василя Стефаніва.

— Після приєднання Західної України до СРСР у руки радянських каральних органів потрапили списки, наглядові і кримінальні справи, порушені польськими спецслужбами. Вони стосувалися українців, котрі займалися антипольською діяльністю або ж просто були членами українських організацій «Пласт», «Сокіл», «Просвіта» тощо. Саме ці люди становили безпосередню загрозу більшовицькому режимові, саме вони першими потрапили в жорна радянських репресій 1939—1941 років.

В останні передвоєнні місяці 1941-го енкаведисти заарештовували вже усіх, хто насмілювався виявляти свою українськість, мати власну думку стосовно нових, комуністичних порядків — студентів, селян, священиків, учителів. З відомих українських діячів тоді заарештовано колишнього посла польського сейму, одного з лідерів Українського національно-демократичного об’єднання (УПДО) Володимира Целевича, доля котрого й досі достеменно не відома, священика Андрія Бандеру — батька провідника ОУН, священика Омеляна Ковча, проголошеного блаженним Католицької церкви. Абсолютна більшість репресованих були звичайними людьми.

— Скільки людей у Західній Україні тоді запроторили до тюрем?

— Мова може йти про тисячі.

Відразу після «золотого вересня» під репресії потрапило польське населення — воно ж бо представляло державу, яку Радянський Союз «поділив» із гітлерівською Німеччиною. Першими потерпіли родини представників польської політичної та військової еліти, держслужбовців, так званих осадників тощо. Також у цю першу хвилю репресій потрапили євреї, особливо з німецької зони окупації, які тікали від нацистів до СРСР, де їx вважали потенційними шпигунами.

«У Західній Україні стратами керував начальник НКВС Львівської області Сєров. Згодом він брав участь у вбивстві поляків у Катині».

Та найкривавішою була наступна хвиля репресії — проти українців. Саме вони становили більшість в’язнів, яких убивали енкаведисти у червні та липні 1941 року. Тоді в Західній Україні закатовано 20–30 тисяч осіб. Страшної слави зажили в’язниці у Станіславові (Івано-Франківськ), Львові, Тернополі, Золочеві. Що ж до депортацій, то з так званого «золотого вересня» на Сибір вивезли понад 500 тисяч осіб, більшість серед яких становили українці.

Кров холоне в жилах, коли слухаєш розповіді про ешелони депортованих. Зокрема, у місті Заліщиках енкаведисти, коли зрозуміли, що не встигають відступити і потяг гальмує їхню втечу, загнали ешелон на залізничний міст через Дністер і підірвали. Тих в’язнів, котрі вижили під час вибуху, розстрілювали з кулеметів, установлених на берегах річки. Скільки тоді загинуло людей, не відомо й дотепер... Арешти активного українського населення (у тому числі навіть учнів старших класів українських гімназій) тривали в Західній Україні аж до 22 червня 1941 року. З 22 червня і до початку липня проводилися масові страти в’язнів. Характерно, що наказ віддав безпосередньо Берія, а в Західній Україні стратами керував начальник НКВС Львівської області Сєров. Згодом він «відзначився» організацією депортацій кримських татар, народів Прибалтики — латишів, литовців та естонців, брав участь у вбивстві польських офіцерів у Катині.

— Коли ви читаєте архівні документи тих часів, що вас найбільше вражає?

— Системність. Власне кажучи, діяв справжній конвеєр смерті. Скажімо, у Дем’яновому Лазі під Івано-Франківськом приречених ставили так, щоб після розстрілу їхні тіла падали в яму якнайщільніше, аби її можна було заповнити якнайбільше. Бузувіри навіть злазили в ями і складали трупи, щоб не заважали падати іншим.

У львівських тюрмах, якщо не встигали розстрілювати, закидали камери з в’язнями гранатами або розстрілювали з кулеметів крізь віконечка у дверях. Там же, у львівських тюрмах на Лонцького і Замарстинові, щоб приховати сліди злочину, частину в’язнів замурували у віддалених камерах.

На початку 1990-х у Добромилі, коли досліджували стару соляну шахту Саліна, де енкаведисти страчували людей, серед кісток тисяч дорослих знайдено також останки тридцяти дітей...

Олег Стецишин, газета «Експрес»

ЦДВР