Сумно і якось бездумно відбулось святкування 9 травня 2011 року в Дрогобичі. Усупереч волі більшості патріотично налаштованої громади, усупереч цілком виваженому рішенню більшості депутатів міської ради від 29 квітня "Про неприпустимість використання радянської символіки під час відзначення Днів пам’яті жертв Другої світової”, усупереч, зрештою, історичній правді та здоровому глуздові, у Дрогобичі все ж кілька десятків людей на чолі з представниками від Партії регіонів та мером чомусь таки святкували під червоними прапорами. Сумно тим більше, що, попри все, на новообраного міського голову все ж, попри комуністичне та регіональне минуле, покладалися певні надії як на людину, якщо і не з національним світоглядом, то все ж із великим політичним досвідом та почуттям відповідальності за очолювану громаду. А, мабуть, досвідчена, відповідальна та далекоглядна людина мала б виконувати свої передвиборні обіцянки. Наприклад, ті, що стосувалися об’єднання, а не роз’єднання громади. Невже таким об’єднуючим чинником мав стати прапор окупантів та реваншистів – прапор антиукраїнської російсько-комуністичної імперії? Імперії, чия злочинна комуністична ідеологія прирівняна у Європі (в українській історіософській традиції це було зроблено ще під час світової війни) до кривавого націонал-соціалізму.

70 років тому на Західну Україну накотилася нова, найпотужніша хвиля більшовицьких репресій

Передчуваючи свою неминучу втечу, «визволителі» масово кидали до тюрем усіх, хто насмілювався хоча б словом запротестувати проти нових порядків. Тисячі українців потрапили за грати тільки тому, що не приховували свого ставлення до нового ладу...

Cімдесят років тому ці люди доживали свої останні дні в переповнених камерах тюрем у Галичині, на Буковині та Волині. 3 початком війни, у червні 1941 року, більшість цих заарештованих по-звірячому закатовано. Уникнути смерті вдалося одиницям.

«Ким були ті люди? Чи справді вони становили загрозу радянській владі?» — запитали ми виконувача обов’язків керівника Центру дослідження визвольного руху історика Василя Стефаніва.

— Після приєднання Західної України до СРСР у руки радянських каральних органів потрапили списки, наглядові і кримінальні справи, порушені польськими спецслужбами. Вони стосувалися українців, котрі займалися антипольською діяльністю або ж просто були членами українських організацій «Пласт», «Сокіл», «Просвіта» тощо. Саме ці люди становили безпосередню загрозу більшовицькому режимові, саме вони першими потрапили в жорна радянських репресій 1939—1941 років.

Актуальне інтерв’ю

Генерального секретаря Світового Конгресу Українців Стефана Романіва, останнім часом дуже рідко можна застати в Австралії, яка вважається його основним місцем проживання. Відвідує українські громади за кордоном, та найчастіше він – в Україні, де зустрічається із керівниками держави, урядовцями, народними депутатами, громадськими діячами. Це може свідчити лише про те, що світове українство активізувало пошуки шляхів національного та економічного відродження своєї Батьківщини.

— Чи вдалося Україні протягом 20 років своєї незалежності просунутися у розв’язанні проблем, які стояли перед нею ще 1990 року? — запитую пана Стефана.