У травні 1945 року нацистська Німеччина капітулювала у Другій світовій війні. Цей день ознаменував перемогу над одним із найжорстокіших режимів у світовій історії. Яке місце Дня перемоги в нашій історії, і що додало до розуміння цієї дати існування незалежної України — про це розмовляємо з в. о. директора Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР), аспірантом Львівської політехніки Василем Стефанівим.

— Як оцінюють День перемоги  сучасні історики?

— Поряд із иншими дослідниками українського визвольного руху я вважаю, що слід чітко зафіксувати: Другу світову війну почали два ідеологічно подібні режими — нацистський і радянський. І обидва проводили окупаційну політику на українській території… Як ставитися до перемоги? Вона справді мала важливе значення, оскільки більшість українського населення робила все для подолання нацизму. У той же час не забуваймо, як недолуго діяла радянська влада: зазвичай застосовувала атаки „лоб в лоб", частину офіцерського складу знищила… Завдяки такому „керівництву" Сталіна наш народ втратив велику частину як мирного населення, так і військовослужбовців.

— Один із напрямків діяльности ЦДВР — популяризаційний. Наскільки за часів самостійности України в суспільстві змінилося радянське трактування Другої світової?

— Найважливіше те, що за незалежности з’явилася інформація, а відтак можливість окреслити проблеми, породжені 70 роками радянської влади в Україні. Незалежність дозволила не тільки виробити ставлення до Великої Вітчизняної війни (як називали її в радянський період) — Другої світової війни (як говоримо ми, і як це прийнято у світі), а й відкрити архіви СБУ, де містяться матеріяли КГБ (що й реалізовано впродовж останніх п’яти років). Це у свою чергу допомогло зрозуміти ключові моменти нашої історії: перше — Голодомор був геноцидом українського народу, спланованою акцією з метою знищення селянства, українського державницького духу, який у 20-ті роки відчутно розвивався на Східній Україні; друге — усвідомлення сутности Другої світової, а найголовніше — трагедії кожного індивідууму, який для тодішнього керівництва був лише інструментом для провадження політики комунізму.

— Певні знання здобуті, стереотипи подолані, але чи є осмислення (переосмислення) нашої історії настільки активним, як мало б бути, настільки послідовним, як, скажімо, у Польщі. В народі, навіть у наукових колах немає єдиного погляду на минуле — то чи можемо говорити про великі здобутки у відновленні історичної пам’яти?

— Здобутки є. Це результат роботи істориків, журналістів. А наразі мене хвилює те, що ці досягнення можуть знівелюватися сучасною політикою. У нас одна влада вважає когось героями, а наступна переконує, що попередники помилялися. Відтак суспільство, споживач історичної інформації, не має однозначної відповіді.

У той же час, пригадую, коли ми у різних містах України презентували виставку „УПА. Історія нескорених", для багатьох громадян значна частина інформації була новою, а студентки з Росії в Книзі відгуків навіть попросили вибачення за те горе, яке радянська армія та карально-репресивні органи (НКВД, КГБ) принесли нашому народові.

Основне досягнення істориків за останнє 20-ліття — це польсько-українське порозуміння. Прирівнюю його до німецько-французького порозуміння після Другої світової війни, без якого був би неможливий спокій у Західній Европі та створення Евросоюзу. Українсько-польське порозуміння — це геополітична зміна, що дозволила творити добросусідські стосунки не тільки між Польщею і Україною, а загалом у Центральній і Східній Европі. Спільними з поляками зусиллями вдалося подолати міфи, нав’язані радянською владою. Також ми змогли дослідити і віддати належне місце Греко-католицькій церкві — одній зі спільнот, яка найбільше постраждала під час війни та радянської окупації.

— З боку польських істориків воля до співпраці є. А з російської сторони?..

— Незалежні російські історики є, проте, на жаль, їх небагато. До того ж останнім часом Росія прийняла кілька законів, які обмежують свободу науковців. Дискусія з російськими колегами, звичайно, потрібна. Але і вони, і ми, і наші народи потребуємо часу для спілкування, осмислення окремих сторінок історії, усвідомлення того, що ми можемо і маємо право дивитися на наше минуле по-своєму.

— Нині припинили електронне наповнення архіву СБУ, тобто процес розкриття архівів згортається?.. І яка ситуація з Інститутом національної пам’яти, керівництво й статус якого нинішня влада пропонує змінити (передати в підпорядкування Державного комітету архівів, тоді як ІНП є центральним органом виконавчої влади)?

— Є заява голови СБУ Валерія Хорошковського про те, що СБУ перш за все має займатися охороною таємниць — із цим історики цілком погоджуються. Але щодо таємниць періоду Радянського Союзу і КГБ, ситуація инша: як свідчить практика европейських посткомуністичних країн, документи минулого треба розсекречувати, щоб науковці могли працювати й викривати неправду. Тому українські історики, зокрема з університету імени І. Франка і ЦДВР (який об’єднує понад 40 науковців із України та з-за кордону, з Франції, Канади, США) задекларували свою позицію: оскільки українська держава вважає себе (і прагне бути) демократичною, мусить і надалі розсекречувати документи, які розкривають злочини радянського тоталітаризму.

Стосовно Інституту національної пам’яти, точка зору ЦДВР така: Інститут зробив важливі кроки у пізнанні минулого (насамперед у дослідженнях й оцінці Голодомору та депортацій) і має продовжувати свою діяльність. Тільки так наше суспільство дізнається історичну правду, яку не могло знати раніше.

Спілкувалася Ірина ШУТКА
Аудиторія. ч. 13 (2693) 6-12 травня 2010. – С. 7.
http://www.audytoriya.lviv.ua/fileadmin/audytoriya/13_2010.pdf