Читаю зараз повісті великого Шевченка. А ще, поміж іншим, живу у сьогоденні – можна сказати – пізнаю об’єктивну реальність. Не знаю, чи то суміш Шевченка із реальністю, чи щось інше тому причиною… але уявилась мені одна дивна штука. Дивна і сумна. Уявив я собі святкування дня народження Шевченка. Нічого, на перший погляд дивного і все могло би бути, як завжди…

Ми ж нібито живемо у омріяній Кобзарем "Незалежній". Ото ж і несуть нинішні міністри, спікери, прем´єри та президенти, розкішні букети у великих кошиках до пам’ятника та схиляють перед ним голови. Говорять, загалом, правильні речі, згадують "Заповіт" і декларують непохитну рішучість його виконувати. За державний кошт, звичайно, прописавши, попередньо всі статті видатків у бюджеті… "І вражою злою кров’ю волю окропіте"… урочистості завершуються і з суворими, майже аскетичними лицями, слуги народні сідають у швидкісні авто, на те лише, щоб якомога швидше утверджувати "сім´ю вольну, нову".

Так лаконічно, і більше того, прозаїчно все і закінчується… Однак, моя уява не терпить тривіальних сцен…

Отож… несуть свої кошики із квітами спікери-прем´єри-президенти, із твердим наміром покласти їх до пам’ятника великому Кобзареві. Та то яка штука… Зачекався їх на березневому вранішньому морозі, не абихто, а сам Шевченко. Ні, не пам’ятник, а живий, власною персоною. Втомився він на тому світі споглядати за своїми "вдячними" нащадками.

Одпросився, видно, у Бога, та й мерщій на свою милу любу Україну. Часу обмаль, а кому, як не "достойним" мужам глянути у вічі, із ким, як не з ними повести діалог… А "достойні мужі", тим часом, взрівши таку картину, неабияк розгубились. У протоколі, бачте, такої "прикрості", як зустріч із живим Тарасом, явно не передбачалось. Та й хто міг таке передбачити?! Тож і радості ця зустріч їм абсолютно не додала. Справді, він же не "вдячний електорат" і не представник модерної інтелігенції. А раз так, то і слів захопливих, у відповідь на свої полум’яні речі, вони від нього навряд чи почують. Так то воно так, вони "шанують" його, і старанно, двічі на рік згадують у своїх урочистих промовах. Але ж то, неживого, забронзовілого, а тут на тобі – живий. Та ще й від самого Бога. Бачить наскрізь їхні найпотаємніші сердечні закутки – такого не обдуриш, не обкрутиш, не спекаєшся його, не вмовиш ще трохи почекати – до наступних виборів хоча б. Треба щось казати – тепер і зараз. Мовчанкою не відбудешся. Символ Нації, що і самі вони визнавали у своїх маніфестах – тут, перед самісіньким їхнім ясним взором. Треба щось робити. Навкруги хоч і віддана масовка - "вдячний електорат", але й він завмер у німому запитанні: "Що ж то буде далі?" А Тарас, тим часом, суворо споглядає з-під брів…

Хоч яка багата, на мою самовпевнену думку, моя уява, але й вона замовкає… Не вистачає моїх "талантів", щоб зобразити сякий-такий синтез Вічності із дочасністю, Безмежності із обмеженістю. Мій скромний розум і уява не дають відповіді на питання: про що між собою могли б говорити Велич та вбогість, Шляхетність і зрадництво, Вірність і підступ, Любов і пристосуванство, Життя і мертвеччина, Мудрість і глупота людська?

Не люблю банальностей, але, боюсь, що саме таким вийшов би фінал цієї німої допоки що сцени… Немає Пророка у своїй Вітчизні. Особливо, якщо він живий. І пани міністри з президентами, і "вдячний електорат", і ще бозна які персонажі вважають себе дуже полум’яними поборниками правди. Вони старанно її шукали (дарма, що брехали безбожно), захищали (нею ж приторговуючи), і трактували на свій лад (остаточно розпродавши). Зручно і безбідно… Та зустрівшись із Правдою віч-на-віч, тут, цього березневого ранку, не тільки не зраділи їй, але й усіляко робили вигляд, що не впізнають. Кому вона потрібна, ота втілена Правда? На хліб її не намастиш, на депозит не покладеш, у офшорах не сховаєш. А те, що Тарас блискавкою споглядає – не біда. Свої очі завжди можна опустити додолу, вдало роблячи вигляд, що споглядаєш лаковані штиблети…

Українці, особливо ж "маленькі" (розумом і Духом) завжди славились своєю впертістю, як вже надумали чого… Надумали Правду не впізнавати, то робитимуть це із затятістю і наполегливістю, та, що найбільш дивно, із завидною єдністю. Сказано ж - "вдячний електорат". Таки люблять у нас одностайність, особливо коли вона відповідає генеральній лінії. Хтось почав і маса підхопила. Як почалось, так і довго не вщухало: "Зрадник", "Запроданець", "Провокатор", "Самозванець", "Ганьба" - улюблені слова українців, коли треба оббрехати Правду…

Нарешті, пани з державними кошиками заворушили губами. Спочатку несміливо, а далі вже на повний голос. Ти ба, радіють "слуги народу", і лакеї з масовки на щось таки знадобились. Героя України, тому, хто перший заголосив про зраду! А хіба не зрада, зірвати офіційне державне свято та ще й за участю "перших осіб". Ще й яка! П’ятнадцять діб за неповагу! Для початку! Лежав би собі та споглядав свої кручі. Та ні ж – з’явився. "Збезчестив" урочистості, "згвалтував" громадський спокій. А що із цього приводу думає «політична еліта»?

- Ату його, ату!

"Шкода – подумав головний віцмундир, споглядаючи, як Правді намагаються скрутити м’язи – шкода, що простори наші не такі, як колись "необъятные", а то б подалі цього "смутьяна". От хоча б у Орську Фортецю..."

Глупота людська не має меж. Хіба правду можна скрутити та сховати? Хіба може якийсь дебелий «правоохоронець» схопити її своїми бруднити руками? Нещасні ви! І жалюгідні…

Тарас виявився чужим на власному "святі". Таке побачиш, стає невимовно сумно і тяжко на Душі. Ніби уява, а спогади від неї, як живі… Ранять Серце…

Образи поволі розчиняються, крики стихають, марево зникає… І лише голос Тараса Живий! Як грім у ясному Небі, як Везувій серед ночі. Тарас, дивлячись прямо у вічі і панам президентам, прем’єрам та спікерам і "лакействующему" електорату, і до блиску начищеним віцмундирам і всім нам – своїм нащадкам "і мертвим і живим і ненародженим", все так же грізно промовляє:

…Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі…

…Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у сине море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! Глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять,
І премудрих
Немудрі одурять!...

…Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну…

Нехай уява кожного підкаже, які із цих слів стосуються саме його.

Олександр Пастух

ОУН