Брак подій у моєму повсякденному житті та надлишок вільного часу (який все ж сподіваюсь провести не без користі) сприяють стрімкому розвитку уяви. Події, явища та цілі життєві історії, що переживаю у своїй уяві, залишають по собі практично такі ж живі спомини, якби все це відбувалось насправді. Хтозна, де справжня межа між явним та ілюзорним? Та мова не про це…

Читаю зараз повісті великого Шевченка. А ще, поміж іншим, живу у сьогоденні – можна сказати – пізнаю об’єктивну реальність. Не знаю, чи то суміш Шевченка із реальністю, чи щось інше тому причиною… але уявилась мені одна дивна штука. Дивна і сумна. Уявив я собі святкування дня народження Шевченка. Нічого, на перший погляд дивного і все могло би бути, як завжди…

Ми ж нібито живемо у омріяній Кобзарем "Незалежній". Ото ж і несуть нинішні міністри, спікери, прем´єри та президенти, розкішні букети у великих кошиках до пам’ятника та схиляють перед ним голови. Говорять, загалом, правильні речі, згадують "Заповіт" і декларують непохитну рішучість його виконувати. За державний кошт, звичайно, прописавши, попередньо всі статті видатків у бюджеті… "І вражою злою кров’ю волю окропіте"… урочистості завершуються і з суворими, майже аскетичними лицями, слуги народні сідають у швидкісні авто, на те лише, щоб якомога швидше утверджувати "сім´ю вольну, нову".