Першим ударом в українське серце було прийняття парламентом несправедливого закону про ратифікацію Хартії міноритарних мов. Результативне голосування відбулось практично без обговорення та й заперечувати не було кому, бо практично всі формальні демократи були відсутні, пікетуючи прокуратуру з вимогою припинити слідство у справі Юлії Тимошенко.

Другим ударом по напружених нервах українців стало рішення Конституційного Суду України від 4 лютого цього року, який відмінив 46 пункт Постанови Кабінету Міністрів «Про внесення змін до положення про загальноосвітні навчальні заклади» від 30 вересня 2009 року №1033. Цей пункт зобов’язував учителів українських шкіл говорити державною мовою протягом усього робочого часу, а не лише під час проведення уроків. Ось текст: «в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національної меншини поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі».

За словами судді-доповідача, голови Конституційно Суду Андрія Стрижака, - «У цій частині Кабінет Міністрів України взяв на себе повноваження вирішувати проблеми, які вирішуються законодавчо, тобто Верховною Радою». Насправді уряд в особі міністра освіти Вакарчука зробив лише перший гуманний, запізнілий крок з метою приведення мовного режиму навчально-виховного процесу до вимог чинного закону про мови з врахуванням роз’яснень КС 10-ї статті Конституції (рішення «10-рп/99 від 11грудня 1999 року). Мовний режим є основою виховного та навчального процесу і неухильне його додержання є посадовим обов’язком вчителя, викладача. Коротше кажучи, вчителі, які в стінах школи дозволяють собі говорити «по-домашньому», не виконують умов трудової угоди, тому заслуговують на передбачені трудовим законодавством покарання від директора, а нездібні мали б шукати собі іншої роботи в службах працевлаштування.

На жаль, та частина уряду, яка відповідала за правове відстоювання позиції Міносвіти в Конституційному суді елементарно не виконала свого обов’язку, бо довести правоту постанови №1033 можна було без особливих зусиль. Внаслідок цього деякі вчителі і надалі не демонструватимуть повагу до державної мови на перервах і тепер вже й на уроках.

Багатьох дивує те, що Конституційний Суд замість дати глибоко мотивоване рішення, відбувся формальною реакцією, яка дуже нагадує реакцію механічної машини, яка видала найпростіше «комп’ютерне» рішення, несправедливо звинувативши уряд у перевищенні повноважень. Навіщо парламентові ще щось «врегульовувати», коли стаття 27 Закону про мови говорить: «В Україні навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою»? Не можна так просто і без вислуховування думки громадськості вирішувати питання мови. Якщо надалі продовжувати практику формального вирішення мовних питань, можна дійти і до заборони роботи шкіл з навчанням мовами меншин лише на тій підставі, що парламент законодавчо не визначив статус територій з компактним проживанням національних меншин, бо тільки парламент має таку компетенцію. Тому КС не варто було б поспішати з рішенням в розпал президентської виборчої кампанії, коли мовне питання штучно політизоване. В жодному разі не можна було робити цього ще й тому, що українські громадські організації на цей час «погрузли » у виборах, стали політизованими і фактично перестали виконувати свої основні завдання. Не було кому подати «голос народу». Тепер почнуться запізнілі протести, але своє рішення Конституційний Суд вже не відмінить, а запізнілі паперові протести національної еліти лише посилять сердечний біль українців. А тим часом проросійські ЗМІ радо тиражують власні коментарі рішення Конституційного Суду і нахабно зловтішаються над ошелешеними українцями. Можливо це хоч когось «дістане» і на цей раз українцям доведеться реально брати власні конституційні права на мовну самобутність, не сподіваючись на державні гарантії. Інакше заклюють і засміють у рідній Україні. Не допоможе ні двомовний парламент, ні пихате чиновництво.

З добродушних українців вже відверто глузує телебачення, ЗМІ і капосники Інтернету. Варто задуматись над тим, чи має українець реальні умови для збереження мовної, культурної і духовної самобутності в Україні. Чи можуть українці на всій території держави обрати школу для власної дитини, щоб усі вчителі навчали добірною українською мовою і ця школа була храмом рідної мови не тільки на уроках? Чи можуть українці знайти собі вищий навчальний заклад, де абсолютно всі лекції читаються українською і виховний процес теж українською? Чи можуть досягнути успіху в праці і керівництві державою, не зраджуючи обов’язок громадянина шанувати мову держави? Французам, полякам чи росіянам подібні запитання здаватимуться смішними і незрозумілими. Ніхто в світі не повірить, що ми, українці, в більшості не бажаємо поворухнути і пальцем, щоб залишатись українцями і занадто лінуємось говорити українською? Чи захищаємо щоденно своє право говорити державною мовою і чи вимагаємо від рівного собі в правах громадянина такої ж відповіді державною?

Якщо ми справді такі, то нас вже не захистить ні Конституція, ані закон, ні держава. Лінивого і байдужого українця чекає ганебне малоросійство, примушення до толерантності і щоденний страх, щоб ненароком власною мовою не порушити права якоїсь іншої людини, яка твою мову і тебе особисто звично зневажає. Навіть Господь не допомагає людині, яка ліниво погоджується на зневагу мови.