Якщо б довелось зобразити історію Української греко-католицької Церкви в ХХ ст., мабуть, вона була б розмальована багряним кольором. Химерні ідеї комунізму про побудову суспільства без Бога породили незліченну кількість мучеників нашої Церкви. Боротьба з Церквою стала державною ідеологією безбожної комуністичної влади. Як наслідок – знищення греко-католицьких храмів, переслідування священиків, переповнення ними концентраційних таборів та багато иншого. Разом з тим історія УГКЦ в минулому столітті – це не лише час її переслідування, але й історія мужньої боротьби, незламности духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки наважився сказати своє «Ні» тоталітарному режиму, дочекавшись світлого празника Воскресіння своєї Церкви.
4 жовтня 2007 року у віці 85-ти літ відійшов у вічність вірний син підпільної УГКЦ – світлої пам’яті о. Петро Герилюк-Купчинський. Важко щось написати про священика, який більшу частину свого душпа-стирського служіння провів у підпіллі, пройшовши більш аніж півстолітні репресії в опорі до тоталітарної системи СРСР. Мабуть, кожен, хто був із ним хоча б знайомим, засвідчить непересічність цієї великої людини, життя якої вимагає глибокого пізнання, всебічного осмислення та благоговійного ставлення для прикладу молодому поколінню священиків. Дякую Богові, що я мав можливість від початку шкільних років бути біля о. Петра. А це означало насамперед вчитись… Нехай штрихи його біографії, законспектовані мною з його уст, будуть для кожного нагодою спробувати зрозуміти, чого Господь хоче навчити нас через досвід мучеництва наших попередників. Тих, які ще недавно були з нами…
Отець Петро Герилюк-Купчинський народився 24 вересня 1922 р. в м. Кракові. Його батько, Іван, був військовим та економістом, а мати, Софія (з роду князів Любомирських), - доктором історичних наук (докторська дисертація написана про львівського єпископа Йосифа Шумлянського). У 1926 р. батьки були жорстоко вбиті. Матері було всього 32 роки, а батькові 48. Малий Петро оселився в свого дядька в с. Гончарів Тлумацького району. У віці шести років його віддають у Хирівську гімназію до єзуїтів, де він навчався протягом двох років. А з 1936 року – навчання в місійному інституті отців-василіян у Бучачі. Після цього було навчання у школі тропічної медицини в Бельгії.
Після закінчення навчання німці хотіли забрати Петра в армію Ромеля в Африку, однак йому вдалось уникнути призову, за що у травні 1942 р. був заарештований і перебував у тюрмі до 24 вересня цього ж року. Звільнений за старанням митрополита Андрея Шептицького та герцогині Сапіги Баварської. За порадою митрополита Андрея Петро вступає до Львівської духовної семінарії, де провчився один рік. У 1943 р. його починає розшукувати гестапо. Петро переховується у Жовківському монастирі протягом трьох місяців, а 14 жовтня переводиться у Станіславівську духовну семінарію, яку закінчує у 1945 році.
Вночі з 14 на 15 квітня, о 23:00, було заарештовано Станіславівського єпископа Г. Хомишина. Очевидцем цієї події був питомець семінарії Петро Герилюк-Купчинський: «Коли ми підійшли до вікна, з якого було видно палати єпископа, побачили солдатів, які автоматами гримали по дверях. Двері ніхто не відчиняв. Вранці, о 4 год., якийсь солдат переліз залізну огорожу і з подвір’я палацу вибив кругле вікно на сходовій клітці, відчинив із внутрішньої сторони двері, і всі солдати зайшли в дім. Через декілька хвилин з дому вивели єп. Хомишина, обличчя якого було у крові. Солдати по-звірячому вкинули його до вантажівки і кудись повезли». Цього ж дня, близько обідньої пори, ректор семінарії отримав наказ з КДБ не розпускати студентів і чекати подальших вказівок. Перед тим до Петра підійшов ігумен редемптористів о. Роман Бахталовський і сказав йому покинути семінарію, оскільки він не мав документів, які б засвідчували його особу (документи були вилучені німцями при арешті). З цього часу починається підпільний період його життя. Спочатку він жив на квартирі у проф. біології медичного інституту Ростинського, однак згодом о. Р. Бахталовський поселив його у своєму рідному місті – Коломиї. Тут разом з иншими священиками Петро організовує 4 підпільні станиці, які знаходились в помешканнях священиків та вірних. Такі ж станиці були організовані у Станіславові, Снятині, Косові, Делятині, Надвірній. Завдяки старанням о. Олександра Русини, в якого мешкав Петро, вдається виробити паспорт. З цього часу о. Петро пригадував, як до о. Олександра прийшла телефонограма від о. А. Пелевецького, щоб той зібрав усіх священиків з околиць Коломиї в драмтеатрі. Отець Русина виконав наказ Пелевецького, зібравши близько 100 священиків із різних деканатів. На збори прибув о. А. Пелевецький разом із уповноваженим із культів в УРСР.
«Першим виступив Пелевецький, заявивши, що єпископи УГКЦ арештовані за співпрацю із фашистами, триває слідство, яке доведе їхню провину, а УГКЦ буде ліквідована. «Ми організовуємо ініціятивну групу, – заявив він, – а хто не перейде, той буде заарештований». Після цих слів почав протестувати о. М. Сулітицький, який сказав: «Віра в мене – не одяг, який можна міняти щодень, тому я не підпишу православ’я». «Будете арештовані», – крикнув Пелевецький, після чого о. Сулітицький вийшов із залу. Виступив також снятинський декан – о. Оренчук, жунівський декан – о. Д. Грабець, о. Ю. Мелимука (парох с. Островець), які один за одним покидали зал, заявивши, що вони не підпишуть православ’я. Пелевецький відреагував на ці заяви так: «Отці, більшість із вас є целібсами, а целібат був запроваджений насильно. Російська православна церква дозволяє вам одружуватись. Зробіть правильний вибір». В залі зчинився шум. Багато священиків підійшли до сцени, щоб поставити свій підпис на документі, який засвідчував їхній перехід на православ’я».
Незадовго після цього священики, які рішуче протестували на цьому зібранні, були заарештовані. Не арештували лише о. Винничука, який на цей час мав уже 90 років, однак було ув’язнено його сина. Про цей день о. Петро мав досить чіткі спогади: «Після цих зборів разом з о. Русином та Пелевецьким я пішов на обід в дім о. Русина. Атмосфера в домі була гнітючою. Після довгих намагань завести розмову, о. Пелевецький, вказуючи на мене, сказав: «Ось висвятимо цього молодика і дамо йому парафію, яку тільки захоче». Тоді я відповів словами 140 псалма: «Нехай не намастить голови моєї єлей грішного». Пелевецький відреагував на ці слова з істерикою, кинув з рук виделку, після чого я встав і пішов з дому».
На цей час вже була організована «ініціятивна група», яку очолив о. Г. Костельник. О.Петро часто їздив до Львова, зустрічався там із о. Климентієм Шептицьким, який запропонував йому висвячуватись на диякона. Навіть написав листа до вірменського єп. Кайтановича, щоб той уділив йому дияконські свячення. Владика провів з ним кількаденні реколекції, після чого уділив йому піддияконські свячення, однак за кілька днів був арештований КДБ і вже не встиг висвятити його на диякона.
Підпільна діяльність Герилюка-Купчинського у цей час полягала у розповсюдженні так зв. «летючок», які він розносив священикам та монахам. Одну з них («З нами Бог») він вирішив підкинути в скриньку із рушничками, призначеними до Літургії, о. А. Пелевецькому. Прийшовши до катедри Непорочного Зачаття в Станіславові, зайшов до захристії, але тут його спіймав Пелевецький, який, прочитавши цю «летючку», вигнав його із храму. Перед собором 1946 р. Пелевецький застерігав священиків: «Бережіться цього василіянського пупляшка».
«Дивлячись на всі ті події, у нас виникла думка написати листа до папи і повідомити його про всі ті безчинства. Ми багато думали і вирішили, що я маю їхати до Польщі, оскільки я народжений в Польщі, і звідти передати лист, написаний французькою мовою о. Романом Бахталовським. У листі йшла мова про «ініціятивну групу», про її організаторів, про хвилю арештів наших єпископів та священиків».
В цьому о. Петрові мали допомогти польські домініканці, з якими він мав вирушити до Кракова. Однак день перед від’їздом, 9 травня 1946 р., на вул. Потоцьких працівники КДБ арештували його, знайшовши при ньому лист, адресований папі. Після арешту його посадили в тюрму на вул. Лонцького. Впродовж трьох днів не починали слідства, оскільки чекали на переклад листа. Справу доручили слідчому Фьодорову. Як згадував о. Петро, «це була людина надзвичайної жорстокости і пихатости». «Він вимагав від мене, щоб я назвав Католицьку Церкву проституткою. Я відмовився, за що він побив мене до втрати притомности, приволік до камери із щурами. Пригадую той момент, як щурі без кінця кусали мене по голові, по цілому тілу. Від них не було ніякого порятунку. На щастя, слідчий Тьорін витягнув мене з камери».
У 1946 р. з МВС прийшло повідомлення, щоб о. Петра перевезли на слідство до Києва. По дорозі до Києва стався один випадок, який згодом матиме вирішальний вплив на долю молодого засудженого. Троє працівників КДБ, які супроводжували його до Києва, по дорозі на одній із станцій підібрали кількох дівчат. Компанія виявилась веселою: жартували, вживали алкоголь тощо. «До мене підійшла одна з цих дівчат, і між нами зав’язалась розмова. Вона розпитала мене, за що потрапив під слідство, сказала, що вона римо-католичка і десь перед Києвом зійшла з поїзда». У Києві почалось слідство, але виявилось, що лист, адресований папі, кудись зник. «Я не впевнений, але мені здається, що його викрала ця молода дівчина, оскільки вона казала мені, що навчається на лінгвістичному факультеті. Можливо, вона знала французьку мову», - здогадувався о. Петро.
Слідство в Києві вів Дубок1, який також вів справу митрополита Йосипа Сліпого та багатьох греко-католицьких священиків. Отець Петро казав, що це була людина неабиякої жорстокости: «Він хвалився мені, що вбив єпископа Г. Хомишина. На моє запитання: «Яким чином?» він відповів: «Я бив його до непритомности за кожним разом, як на моє запитання: «Чому виступаєш проти комунізму?» він відповідав: «Виступав і буду виступати». Слідчий Дубок, ведучи допит, брав енцикліку папи Пія ІІ проти комунізму, виписував з неї певні думки папи, заповнюючи документ «зізнання» підслідного. Пізніше, використовуючи найрізноманітніші фізичні методи, вимагав, щоб він це підписав. Це була традиційна схема, за якою він вів слідство багатьох священиків та єпископів. Крім цього, на аркуші паперу завжди залишав порожнє місце, щоб після того, як підслідний підпише його, заповнити відповідним текстом.
Кілька тижнів слідчий Дубок змушував о. Петра поставити свій підпис під таким «зізнанням». Після невдалих спроб справу було передано прокурору Павловському. Приблизно у цей час о. Петро востаннє зустрівся із патріярхом Йосипом Сліпим. «Одного разу, коли я був на допиті, слідчий Павловський виявив відсутність сигар, без яких не міг жити. Він наказав мені вийти в коридор і дивитись у вікно, що виходило на внутрішнє подвір’я в’язниці. Стоячи біля вікна, я почув, як хтось тріскав пальцями, неначе попереджаючи, щоб дати йому дорогу. Тут я побачив постать патріярха Йосипа Сліпого, якого вели на слідство. Я вмить схилив голову, привітався з ним, після чого митрополит поспіхом уділив мені своє благословення. Тоді наглядач вдарив мене по голові, я знепри-томнів, після чого лікарі виявили в мене струс мозку».2
Слідство передали слідчому Майорову, який, за словами о. Петра, був досить гуманною людиною. Після слідчого процесу попередню статтю, яка звинувачувала громадянина Герилюка-Купчинського у шпіонажі на користь Ватикану (стаття 54, 6), було замінено на иншу – 54,20: «Намагання змінити батьківщину». Звинувачення звучало так: «Громадянин Петро Іванович Герилюк-Купчинський є антирадянських настроїв, не бажає жити в СРСР, не хоче підписати православ’я, намагався виїхати за кордон».
14 жовтня 1946 року суд призначив йому 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Із зали суду його одразу повезли в Лук’янівську в’язницю, де помістили у 45-й камері, у якій знаходилось близько 60 засуджених, більшості з яких була призначена смертна кара. Тут він зустрівся із єп. Й. Коциловським, який 31 грудня 1946 р. у тюремній камері висвятив його на диякона. Єпископ мав намір висвятити його на священика, але хтось доніс про це начальству тюрми, і диякона Петра перевели в робочий табір.
У лютому 1948 року Герилюка-Купчинського відсилають у табір, який знаходився у Кіровській області. Подорож туди тривала цілий місяць у столипінському вагоні. Причому ніхто з в’язнів не знав, куди їх везуть. У таборі він працював терапевтом у відділенні для дистрофіків, а також був черговим у кухні і лісовалі.
У 1949 р., за сприянням начальника табору, його відсилають у Караганду. Етап вирушив 1 грудня 1949 року, а в день Святого Миколая, 19 грудня прибув у Караганду. Тут на нього чекала робота у туберкульозному диспансері. Працюючи із важкохворими на відкриту форму туберкульозу, молодий в’язень Петро підхопив туберкульозний менінгіт, туберкульоз легень, а у 1953 р. в’язка цих хвороб по-повнюється туберкульозним спондилітом. Тому він був змушений півтора року пролежати у гіпсі і 7 років носити корсет. У таборі о. д-н Петро зустрічається із багатьма священиками, які там перебували: Александревічусом, Легейкою (родом із Литви), Даніласом (литовським єзуїтом), який щодня приносив йому Причастя, коли той лежав у гіпсі. У 1951 р. сюди приїжджає о. Є. Тимчук (ЧСВВ). До цього кола належав також о. М. Сулітицький, о.Бондаревич, о. Давиденко. «Дуже часто, - розповідав о. Петро, - я спілкувався із єп. Хирою, о. Бачинським, о. Климом (Закарпаття), о. С. Бендешем, О. Маріною (проф. догматики). Серед них були і польські ксьондзи (кс. Ольшевські, Квятковські (Львів), Баранацькі (Білорусія). Із Закарпаття з нами був о. Міня, який працював фельдшером, о. І. Карпинець, також о. Тензе, який помер від туберкульозу, о. П. Сабо та багато инших».
Таким чином табір був переповнений духовенством. Священики часто зустрічались між собою, служили Літургію, навіть проводили дискусії із сектантами. Богослужіння відбувалися в приміщенні для сушіння одягу, оскільки туди ніхто з начальства тюрми ніколи не заходив. Тут люди могли приступити до Сповіди, Святого Причастя. Приблизно 10 людей кожного разу приходили на богослужіння, 2-3 з них – були священиками. Окрім українців на Літургію приходили також литовці.
28 січня 1955 р. о. д-н Петро Герилюк-Купчинский виходить з табору. Його привезли у дім інвалідів, оскільки ще в таборі медики визнали його інвалідом. Незважаючи на поганий стан здоров’я, він розпочинає працю у туберкульозній лікарні. У 1956 р. бере відпустку на роботі і приїжджає до Галичини. Дізнавшись, що єп. М. Чернецький хворий, пішов його провідати. Єпископ запропонував йому висвячуватись на священика. Було домовлено, що о. Г. Мисак повідомить йому дату свячень, оскільки тоді владика М. Чернецький через хворобу не міг уділити йому свячень. У 1957 р. Купчинський отримує телеграму від о. Г. Мисака, який просив його приїхати до Львова. Не роздумуючи, він бере відпустку і від’їжджає до Львова. Тут відбуває кількаденні реколекції з кс. Рафаїлом Кирницьким, після чого преосвящ. владика Чернецький висвячує його на священика. Одразу після свячень о. Петро змушений повертатись до Караганди.
З 1960 р. за ним починають слідкувати агенти КДБ. Тому кожного дня о. Петро змушений служити Літургію о 5 год. ранку при маленькій свічечці. Працюючи у міському туберкульозному диспансері, о. Петро одночасно працює асистентом у медичному інституті. Тут він читав дві лекції на тиждень, викладаючи студентам мікробіологічну діагностику туберкульозу. Протягом цього часу КДБ не полишало шукати можливости арештувати о. Петра.
У травні 1960 р. о. Петро переїжджає до Галичини, влаштовується на роботу в туберкульозний санаторій у м. Яремче, а пізніше – в Гошівську туберкульозну лікарню. Впродовж 11 років він жив на квартирі, господарі якої навіть не підозрювали, що він священик. Сумлінно виконуючи свої обов’язки на державній роботі, о. Петро всіляко намагався не занедбувати своїх душпастирських обов’язків. У Косові він править Літургії для сестер-служебниць, для сестер Неустанної помочі Матері Божої. В Калуші, Брошневі, Голині він обслуговує громаду вірних УГКЦ. Кожного місяця приїжджає в м. Трускавець служити Літургію для сестер-служебниць. Поза увагою отця не залишаються також підпільні громади вірних у м. Стебнику, Бориславі. В кожну першу п’ятницю отець приїжджає сповідати маму та тітку покійного кардинала Мирослава Івана Любачівського, які мешкали в Стрию.
У Коломиї о. Петро нав’язує контакти з єп. С. Дмитерком, о. Р. Чередарчуком, о. Коржинським, о. Сокольським, о. Білоскурським, о. В. Мандрусяком, з якими відправляє Служби, їздить сповідати вірних тощо. В Косові наводить контакти з о. Б. Геврецем, в Трускавці – о. Йосафатом Федориком ЧСВВ. Разом вони проводили різні зустрічі, підтримували однин одного на дусі, ділились душпастирським досвідом.
Однак КДБ всіляко намагається перешкодити цьому. За сприянням працівників цього комітету головний лікар Долинського туберкульозного диспансеру змусив о. Петра працювати на дві ставки, щоб той зовсім не мав часу на душпастирську працю.
Наприкінці грудня 1987 р., пізно ввечері, о. Петро мав цікаву розмову з представниками КДБ. Відчинивши двері, він побачив людей, які почали по-черзі представлятись: першим представився уповноважений з культу – Колесніков, другим – уповноважений з культу обласного відділення компартії Овсянко, після нього – головний лектор атеїзму при обласному відділенні компартії Ю. Ф. Іжескі, доктор історичних наук. Не назвав свого прізвища лише полковник КДБ, який також прийшов з ними.
«Я запросив їх до хати. Ми сіли за стіл, і між нами почалась розмова: «Яким чином можна організувати греко-католицьку Церкву, але без папи?» - запитали вони мене. «Ваше бажання ніколи не буде реалізованим, – відповів я, – бо тоді це буде звичайна людська установа, яка довго не існуватиме». Тоді вони запропонували, щоб це була автокефальна Церква. Я порекомендував їм звернутись до Мирослава Скрипника, який у цей час перебував у США. «Він радо вам це зробить», – сказав я. Тоді Колесніков відповів: «Цей петлюрівець не зможе цього зробити». «Якщо ви хочете організувати греко-католицьку Церкву, то тільки таку, яку ви ліквідували у 1946р.», – сказав я, на що Колесніков відповів:
- Така Церква не може існувати в СРСР, бо А. Шептицький, Й. Сліпий, Г. Хомишин виступали проти комунізму. - Ви жорстоко покарали їх за це, але за що ви покарали народ, ліквідувавши УГКЦ? - Народ теж винен, бо підтримував їх. - Це подібне до казки Глібова «Вовк і ягня», бо ж чи можна звинувачувати ідею комунізму в тому, що був створений культ особи Сталіна, а мільйони людей були замордовані у сталінських катівнях? Дайте відповідь на моє запитання: «Компартія висаджувала в повітря церкви, перетворювала їх на склади, нищила все, що нагадувало людям про Бога, а наших священиків і єпископів донині мордує у концтаборах. Чи не мало наше духовенство морального права виступити проти радянської влади?
Тоді вони почали звинувачувати українців у націоналізмі, мовляв, хочемо святкувати тисячоліття хрещення України, а тоді не було ніякої України. Я відповів: «Були колись галійці, стали французи, іберійці – стали іспанці, елліни – стали греки, були ляхи – стали поляки, але ж народ не змінився. Була Київська Русь – стала Україна, а русини українцями, однак народ від цього не змінився». Розмова між нами тривала до 1 год. ночі. Покидаючи моє помешкання, полковник гордовито глянув на мене і сказав: «Ты будеш это помнить даже тогда, когда греко-католическая Церковь будет свободна».
З легалізацією УГКЦ о. Петро переймає обов’язки пароха у с. Мізунь, відтак – у с. Лисовичі стрийського деканату, і на прохання мешканців м. Стебника (Дрогобицький район), які ще з підпілля знали його, приїжджає також у Стебник. Отримавши грамоту пароха храму Різдва Пересвятої Богородиці у м. Стебнику від архиєпископа М. Любачівського, о. Петро остаточно перебирається сюди. Тут він застав справжню руїну, храм був під загрозою закриття, але невтомна праця дала плоди – сьогодні це храм європейського рівня. Однак найбільшою заслугою о. Петра є його душпастирська праця у м. Стебнику, яке має міцну традицію комуністичного минулого. Завдяки світлій постаті цього старця місто почало змінюватись на очах, значно зросла кількість людей у храмі, він виховав ціле покоління молоді, яка так любила свого духовного отця. Найбільшою радістю для нього були його духовні діти, більше як два десятки яких обрали шлях священичого служіння та монашого життя. Робочий день о. Петра розпочинався о 4:30 ранку молитовним правилом, без якого він не провів жодного свого дня. Кожен, хто приходив до нього, пам’ятає у його руках старі протерті чотки чи вервицю, на яких він молився безперестанно. Молитовна постава о. Петра запалювала сотні сердець любов’ю до Бога. Його постать, неначе джерело віри, притягувала як дітей, так і дорослих. Останні роки життя о. Петро провів у інвалідному візочку: відмовили ноги, права рука, сповільнилась мова, але навіть тоді, коли його уста не проголошували гучних проповідей та повчальних слів, його постать промовляла більше, аніж будь-коли. У його немочі виявлялась уся повнота його духовної сили. Він був мовчазним свідком незламної віри в Христа.
4 жовтня 2007 року у молитовному спокої, з надією на вічне життя цей сивочолий старець упокоївся в Бозі. Скорбота завітала у кожну домівку міста. За кілька днів перед смертю отець попросив похоронити його в червоних ризах, як мученика, а на надгробній плиті написати латиною одні єдині слова: «Хрест Христовий – окраса світу». Цей хрест був вірним супутником його життя. Він ніс його від початку до кінця, бо вірив, що за це отримає вінець перемоги в небі.
Вічна пам’ять тому, хто все життя ішов крізь терни до зірок!
Меню
Якщо б довелось зобразити історію Української греко-католицької Церкви в ХХ ст., мабуть, вона була б розмальована багряним кольором. Химерні ідеї комунізму про побудову суспільства без Бога породили незліченну кількість мучеників нашої Церкви. Боротьба з Церквою стала державною ідеологією безбожної комуністичної влади. Як наслідок – знищення греко-католицьких храмів, переслідування священиків, переповнення ними концентраційних таборів та багато иншого. Разом з тим історія УГКЦ в минулому столітті – це не лише час її переслідування, але й історія мужньої боротьби, незламности духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки наважився сказати своє «Ні» тоталітарному режиму, дочекавшись світлого празника Воскресіння своєї Церкви.