До 70-річчя проголошення Акту відновлення Української Держави у Дрогобичі відкриється виставка сучасної ікони відомої львівської художниці, реставратора музею «Дрогобиччина» Тетяни Думан.

Директор музею «Дрогобиччина» зазначила Алла Гладун, коментуючи цей мистецький проект, зазначила: «Незалежність дана нам від Бога, тож виставка ікон з яскраво вираженим національним колоритом якнайповніше відображає ідею духовної єдності українського народу».

Список 45-ти новомучеників УГКЦ, над якими триває беатифікаційний процес, очолює о. Петро Мекелита. Цю справу було розпочато невдовзі після проголошення у 2001 р. блаженними Іваном Павлом ІІ двадцяти семи українських мучеників за віру. Першим у попередній справі був блаженний Миколай Чарнецький. Обох ісповідників поєднали не лише стійкість у відстоюванні віри й терпіння, яких довелось зазнати на схилі літ. Є й певна біографічна подібність: як і блаженний Миколай, о. Петро народився (13 червня 1868 р.) у багатодітній селянській сім’ї, обом доля дарувала добрих парохів, які зауважили здібності хлопців і допомогли їм здобути освіту.

Його милосердя було позапартійним

Отець Петро Мекелита душпастирював на Лемківщині - аж до 1920-го, коли його призначено парохом Стебника. У цьому відомому своїми копальнями й салінами містечку із 80 відсотками українського населення святкували Першотравень і Червоний Жовтень (так прижились там комуністичні ідеї) і процвітали польські шовіністичні організації. Перед священиком був непочатий край роботи.

22 червня у Дрогобичі біля колишньої катівні НКВС відбулась поминальна панахида, яку очолив владика Ярослав (Приріз), єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, у співслужінні священиків м. Дрогобича.

"Сьогодні ми стоїмо на місці, де відбувся великий військовий злочин, який і після 70-ти років, нажаль, залишається нерозкритим. Адже тут у перші дні війни службовцями НКВД було замордовано кількасот жителів міста Дрогобича й околиць," - зазначив у поминальному слові архиєрей. Єпископ додав, що 22 червня 1941 року стало сумним днем зіткнення двох людиноненависницьких ідеологій – фашизму та комунізму. Саме тому цей день, який став полем цієї боротьби, в історії нашого народу назавжди залишиться сумним та трагічним, просякнутим кров'ю невинно убієнних. Єпископ пригадав присутнім, що у дрогобицьких катівнях НКВС загинули мученицькою смертю блаженні єромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник та Віталій Байрак. Владика Ярослав закликав звертатись до блаженних у молитвах про звільнення нашого народу від страшних наслідків тоталітарних, атеїстичних ідеологій.

Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово - з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати - і ексгумацію провели вже взимку.

Червень 1941 року запам'ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.

Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР - масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня - початку липня 1941 року.

"Історична Правда" наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові.

Сумно і якось бездумно відбулось святкування 9 травня 2011 року в Дрогобичі. Усупереч волі більшості патріотично налаштованої громади, усупереч цілком виваженому рішенню більшості депутатів міської ради від 29 квітня "Про неприпустимість використання радянської символіки під час відзначення Днів пам’яті жертв Другої світової”, усупереч, зрештою, історичній правді та здоровому глуздові, у Дрогобичі все ж кілька десятків людей на чолі з представниками від Партії регіонів та мером чомусь таки святкували під червоними прапорами. Сумно тим більше, що, попри все, на новообраного міського голову все ж, попри комуністичне та регіональне минуле, покладалися певні надії як на людину, якщо і не з національним світоглядом, то все ж із великим політичним досвідом та почуттям відповідальності за очолювану громаду. А, мабуть, досвідчена, відповідальна та далекоглядна людина мала б виконувати свої передвиборні обіцянки. Наприклад, ті, що стосувалися об’єднання, а не роз’єднання громади. Невже таким об’єднуючим чинником мав стати прапор окупантів та реваншистів – прапор антиукраїнської російсько-комуністичної імперії? Імперії, чия злочинна комуністична ідеологія прирівняна у Європі (в українській історіософській традиції це було зроблено ще під час світової війни) до кривавого націонал-соціалізму.